0.4 Семіотика глибини в новелах е. по та г. мелвілла  (Page 4/4)

На думку Жана-Франсуа Ліотара, лабіринт «миттєво виникає в тому місці і в той момент, де проявляється страх» [Цит. за 6, 44]. Можемо стверджувати, що у Мелвілла та По глибина «первісно явлена». Глибина простору пов’язана передовсім з лабіринтом внутрішнього світу романтичного героя.

На прикладі «Падіння в Мальстрем» можна проілюструвати, як глибина вабить, притягує, самим своїм існуванням змушує переступити за межу здорового глузду та будь-якої раціональності. Рух романтичного героя починається з точки-екстреми висоти. Персонажі «Падіння в Мальстрем» піднялись на найвищу вершину, щоб тут почати розповідь та спостереження. Погляд вниз на океан вселяє страх, глибина чорна і страшна, водночас вона приховує в собі незвичайну красу і таємничу силу. Глибина прогресує, коли відкривається водоверть: Мальстрем стає символом глибини у глибині. Атрибутом її виступає чорний колір. Традиційно чорний тягне вниз – у прірву, це антипод світла, що підносить. Але Пододає ще одну конотацію чорного – це, сказати б, чорна діра – таємнича глибина, що засмоктує все суще. В історії, яку розповідає моряку «Падінні в Мальстрем», чорний саме верх. Герой спостерігає зверху райдугу та дивне світло, що розливається внизу. Принципово, що вісь зору в новелах По проходить зверху донизу, погляд знизу вгору відсутній.

Натомість рух романтичного героя можна передати за допомогою висхідної параболи. Хвиля підносить корабель угору, щоб потім кинути вниз, у водоверть; маршрут героя Мелвілла пролягає з глибини догори і знову вниз. Під час підйому увиразнюється безмежність простору, адже герой без проблем міг би піти по небу, але його кличе земне, не менш таємниче. Специфіка траєкторії руху полягає в тому, що рух угору не «самоцінний», а потрібен як умова досягнення глибини (яку прямому, так і в переносному значенні). Сходження героя новели Мелвілла «Тераса» сягає кульмінації, коли він розкриває таємницю дівчини з псевдочарівної хатинки. Схил гори, на якому живе герой, і схил, на якому живе дівчина, подані як дзеркальні площини. У гірській хатинці герой дивиться у вікно, «ніби в телескоп», на свій власний будинок, що «сяяв точнісінько, як ця хатинка, коли я дивився на неї зі своєї веранди. Блакитна димка перетворювала скромний фермерський будиночок у замок зачарованого короля».

У всіх випадках (за винятком новели «Маятник та провалля») спостерігаємо глибину екзистенційного часу героїв-оповідачів. Власне розповідь у новелі По «У смерті життя» передає повернення героя до пережитого стану, тобто його занурення в час, занурення в себе. Герой-оповідач Мелвілла на момент розповіді вже закінчив рух по колу. Розповідь про минуле передбачає насамперед заглиблення в пам’ять. Герой-оповідач повідомляє про те, на яку тему має намір говорити. Метамовний код передбачає глибину розповіді – мовлення роздвоюється на два яруси, при цьому один надбудовується над іншим. Модель кола в колі можна виявити як на символічній площині, так і на рівні форми, що, своєю чергою, увиразнює узгодженість усіх текстуальних складових у побудові Е. По та Мелвілла. У новелі «Падіння в Мальстрем» історія моряка вміщена в історію героя. У новелі «У смерті життя» – історія про створення картини введена в розповідь мандрівника про випадок у пустелі. У Мелвілла розповідь про будиночок феї міститься всередині розповіді про терасу. Перш, ніж впустити читача у глибину твору, Мелвілл використовує прийом (елемент наративного коду) «затримки очікування», що стирає з історії ефект розвінчання фантастичного. Казкою виявилась реальність, прихована за текстом «Сну в літню ніч». Читання твору Шекспіра відкрило для героя інопростір у звичному світі. Під час походу він сприймає бачене крізь призму прочитаних творів, серед яких особливо вирізняється «Дон Кіхот». Алюзії твору Мелвілла, що свідчать про глибинну текстову площину, відкривають внутрішнє Я героя, динаміка якого розгортається від Лізандра до Дон Кіхота і назад, але повернення на висхідну виявляється неможливим. Треба пройти півколом зовнішньої розповіді, щоб заглибитися в наратив таємниці. Потім Мелвілл повертає героя до початкової історії, щоб замкнути зовнішнє коло. Глибинна історія хоча й репрезентує розвінчання казкового, усе ж надає сенсу зовнішньому існуванню героя.

Маршрут героя Мелвілла від свого будинку до хатини в горах і назад додому став для нього дорогою пізнання, в якій переплелися раціональне й казкове, зовнішнє і внутрішнє. Його зовнішній рух – від раціонального до казкового, але глибинний маршрут не такий однозначний: герой вірить у казку, живе нею, отож вихідна точка його маршруту не повністю належить «раціо». У глибині значень зовнішній рух виявляється зовсім не динамікою розчарування героя. На поверхні історії він скидає покров казки, зіткнувшись із вбогим побутом дівчини, але дійсність поступається місцем новому баченню – синтезу чарівного та реального. З розповіді дівчини про її будні з’ясовується, що вона дружить з березою і вміє чути тіні – ну чим не фея?

Заглиблюючись, рухаючись маршрутом, що будується поза сферою панування розуму, герої втрачають орієнтир. їхніми фізичними та духовними блуканнями керує випадок, обставини, раптове осяяння. Приміром, у новелі «Маятник та провалля» спостерігаємо спробу осмислення площини поза свідомістю, поза відчуттями, поза пам’яттю, а сфери небуття – за допомогою примарних спогадів, над якими герой то відшукує, то втрачає контроль. Історію цього героя повністю неможливо побачити: відсутність кадрів як стирання усього зовнішнього. Занурення в колодязь передає зіткнення з темрявою власного Я, глибину Себе. Перехід у регістр глибини внутрішнього пов’язаний зі зникненням світла, звуку як можливих форм зв’язку із зовнішнім; залишається лише рух – і насамперед рух думки. Увага звернена до оніричних станів. Чи є межа – дно?

Руху глибину – це рух до знання, тобто занурення – це пошук витоків, точки відліку (пошук точки сутності, єства). Але все веде саме до відсутності цієї точки – глибина не має дна. Закінчення аналізованих творів не вносять ясності – такі собі метафоричні три крапки... У межах конкретної історії залишається недомовленість, нерозв’язуваність, що долається при залученні окремого оповідання до загальної побудови текстів, до космосу творчості. Власне ситуація, що подається в кожній новелі, втрачає змістове наповнення, поступається перед роздумами про сходження героя до самого себе, у глибину власної сутності. Основне питання – що становить собою прірва, прихована у внутрішньому Я людини.

Предмет творчості Е. По та Г. Мелвілла – глибина людського єства. Усі ситуації, змальовані в їхніх новелах, – це привід для ілюстрації пошуків людиною власних внутрішніх таємниць. Глибинним персонажем цих романтичних текстів виступає читач, єдність враження якого формують образи, що взаємно поглиблюють один одного. У Мелвілла герой виступає екскурсоводом читача, керує ритмом заглиблення реципієнта. У По читач, завдяки накладанню часів дієгезису та опису, з самого початку допущений до свідомості героя, рух вони починають разом. Романтичний герой закінчує свою дорогу з останнім рядком оповідання, а читач завдяки пройденому маршруту продовжує занурення в космос текстів американських романтиків та з їхньою допомогою в текст власного життя.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Барт Р. Текстовой анализ одной новеллы Эдгара По // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, Универс, 1994. - С. 424-462.

2. Башляр Г. Избранное: поэтика пространства. – М.: РОССПЭН, 2004. - 476 с.

3. Ковалев Ю. Эдгар Аллан По новеллист и поэт. – Ленинград: Художественная литература, 1984. – 296 с.

4. Тодоров Ц. Межі Едгара По // Тодоров Ц. Поняття літератури та інші есе. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 94–107.

5. По Э. Избранное. Стихи, проза, эссе. – М.: Художественная литература, 1984. – 704 с.

6. Ямпольский М. Демон и лабиринт. (Диаграммы, деформации, мимесис). – М.: Новое литературное обозрение, 1996. – 336 с.