0.15 Мелодрама в американському театрі першої половини xix ст.: п  (Page 2/2)

Однією з мелодраматичних форм XIX ст. вважають п’єсу Анни Кори Моуетт (Anna Cora Mowatt) «Мода, або Життя у Нью-Йорку» (Fashion; or, Life in New York), що побачила світ у Нью-Йоркському «Парк Тіетр» у 1845 році. Вистава зазнала шаленого успіху – її показували щовечора під час трьох тижнів, а подібна тривалість показу для середини XIX ст. була рекордною1Театральні вистави ледве витримували прем’єрний показ або у кращому разі один тур гастролей по головних американських містах.. Слід сказати, що постановку моуеттівської комедії відновлювали досить часто, останній раз у 2003 році. Найгучнішим відновленням мелодрами і досі залишається інтерпретація твору театром Provincetown Playhouse при участі Ю. О’Ніла у 1924 році, коли відбулося 235 вистав.

Едгар Алан По, в той час репортер «Бродвей джорнал», відзначив, що «в порівнянні з більшістю сучасних йому драм «Мода» була гарною п’єсою, а в порівнянні з більшістю американських драм – дуже гарною» [2].

Секрет успіху мелодрами А. Моуетт у тому, що «Мода» стала ідеальною драмою виховання для глядача-пуританина, національним гімном для патріотичних громадян і просто блискучою комедією для театралів. На прикладі однієї миттєво збагатілої нью-йоркської сім’ї зображена загальна тенденція верхівки американського суспільства до європеїзації життя. Зовнішній конфлікт викриває нехтування культурними традиціями й рідною мовою; у внутрішньому конфлікті розгортаються такі опозиційні ряди, як жінка – чоловік, шахрай – телепень, аристократ – простолюдин, Америка – Франція, столиця – провінція. Елізабет Тіффані – господиня будинку, де відбувається дія, протиставлена Адаму Трумену, образ якого несе в собі стійкі моральні засади, не підвладні модним віянням.

Елізабет, в минулому просто Бетсі, колись працювала в крамниці дамських капелюшків, а побравшись з її власником – паном Тіффані, намагається позбутися свого минулого, перетворюючи оселю, себе та своїх рідних на вишуканий бомонд. Безумовно, тут присутній літературний зв’язок з мольєрівськими комедіями «Міщанин-шляхтич» та «Тартюф», шеріданівською «Школою скандалу» та з однією з перших автентичних комедій Нового Світу «Контраст», написаних Ройаллом Тайлером за 58 років до прем’єри «Моди». Важливим є той факт, що в п’єсі Моуетт об’єктом сміху та жертвою примхливих традицій привілейованого класу стає жінка (Елізабет Тіффані), яка в усьому американському вбачає провінційність та відсталість.

Загалом, А. Моуетт розробила досить складну образну систему, в якій неможливо визначити головного протагоніста. До того ж, жінка-драматург уникає традиційного для жанру мелодрами чорно-білого розподілу ролей. Отже, у п’єсі відсутні абсолютно позитивні або негативні персонажі: наприклад, у списку театральних негідників є прислужниця Міллінет, яка нібито знає закони французького бомонду. Міллінет потай глузує зі своєї господині пані Тіффані, яка найняла дівчину для того, щоб навчитися світських манер та модних тенденцій. Однак, сама Міллінет є жертвою спокусника Жоліметра, в якого закохана до нестями. В свою чергу, Жоліметр, який фігурує в комедії як граф, не пропускає жодної спідниці та ще й збирається одружитися з дочкою скоробагатьків Тіффані. Насправді, Жоліметр, цей американізований Тартюф, англієць за походженням, що переховується від усіх поліцейських відділків Європи, є чудовим кухарем і пропонує свої послуги у фіналі твору. Ще одним злодієм є довірений пана Тіффані – Снобсон, що грає роль мольєрівського графа Доранта. Снобсон викриває фінансові махінації свого боса та шантажує останнього з метою взяти шлюб з його єдиною спадкоємицею та бути представленим світському товариству дружини Тіффані (що пояснює символіку імені цієї дійової особи: Snobson – son of snob). Снобсона зневажають геть усі через його марні намагання піднятися соціальною драбиною і під час розв’язки фабульної інтриги цей персонаж-невдаха навіть викликає почуття жалю до себе, коли напивається для хоробрості.

На фоні таких яскравих авантюристів позитивним персонажам, здається, відводяться другорядні ролі. Закохані Гертруда та полковник Говард приховують свої почуття один від одного, в той час як Адам Трумен, який виявляється наприкінці твору заможним дідусем Гертруди, пафосно й завзято викриває брехню та фальш, що оточили оселю його старого приятеля Тіффані. Саме Трумен, фермер із західних штатів Америки, виголошує найбільше критичних зауважень щодо моди, аніж будь-яка інша дійова особа. Він стверджує в кращих традиціях мелодраматичного героя: «Поклоніння моді зробило з вас усіх лицемірів-варварів! Ошукування є вашим сімейним божеством» [4, 10]. Далі він іронізує над господарем: «Чому ти не можеш казати правди, чоловіче? Гадаю, це немодної» [там само]. Від нього потерпає і решта дійових осіб: «поет-сучасник» Теннісона Твінкл, і «придаток вітальні» (drawing-room appendage) Август Фогг, і родичка Пруденс, «леді певного віку». Стереотипний для мелодрами того періоду образ негра Зіка органічно доповнює цей ряд: специфічне мовлення слуги, якого пані Тіффані вперто кличе більш аристократичним іменем Адольф, сягає апогею щоразу, як він виголошує ім’я псевдоаристократа Жоліметра. В устах Зіка воно звучить як Jolly-made-her.

Три сюжетні лінії (плани Жоліметра, партнерство Тіффані-Снобсон, таємниця Гертруди) розгортаються за схемою «впізнавань». Частотним прийомом Моуетт є плідне вживання репліки «убік». Текст п’єси насичений подібними ремарками, які глибше розкривають образи Гертруди, Трумена, полковника Говарда та знімають маски з Жоліметра, Міллінет й Снобсона. Та справжньою родзинкою моуеттівської мелодрами більшість з дослідників називають мовлення Елізабет Тіффані. Ця винахідлива американська self-made «світська левиця» за тиждень самостійно опрацювала посібник «Французької мови без викладача», внаслідок чого її спілкування з оточуючим світом наблизилося до абсурду: так, наказавши Зіку принести собі fow-tool (читаємо французькою fauteuil), господарка замість крісла сідає на стіл. Вищий світ у пані Тіффані bow monde, вітання – bung jure, comment vow porth, ввічлива пропозиція присісти – sassoyez vow і так далі. Зрікаючись рідної мови, господарка будинку виставляє себе посміховиськом. її спроби розмовляти французькою виявляються невдалими; її ніхто не може зрозуміти. Основна ідея твору наголошується у фінальних рядках п’єси Адамом Труменом: за автором, Сполучені Штати Америки є країною благородних людей, де не потрібні титули, оскільки власна шляхта повинна бути «справжня, природна, а не за законами моди» [4, 36].

Як можна побачити з вище сказаного, американський різновид жанру мелодрами середини XIX ст. на прикладі п’єси А. К. Моуетт «Мода» розробив такі драматичні форми, які вмістили і деякі канони романтичної свідомості, і потужний національний пафос, і складний загальнолюдський зміст.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Асеева Г. К вопросу о жанровых особенностях мелодрамы / Проблемы стиля и жанра в театральном искусстве: Меж-вуз. сб. науч. тр. – М.: ГИТИС, 1979 (вып. дан. 1980). – С. 86–93.

2. American Theatre Guide / (External Link) fashion-6

3. Melodrama. Guest ed. Daniel Gerould. Jeanine Parisier Plottel, General Ed. – N. Y: New York Literary Forum, 1980. – 282 p.

4. Mowatt A. C. Fashion; or Life in New York. A Comedy; in Five Acts. – London: Walton and Mitchell, 1850/ (External Link) [link] diglib/english/americanliterature/19c-20c %20play %20archive/fashion-index.htm

5. Wilson G. B. Three Hundred Years of American Drama and Theatre. – 2nd edition. – Englewood Cliffs, New Jersey: Prentice-Hall, 1982. – 350 p.