0.12 Трансформація концепції «self-reliance» в американській  (Page 4/4)

Упродовж кількох років Келлі болісно переживала свою фізичну нетиповість. Віднайдення нової ідентичності не було легким процесом. Утікаючи від своєї сім’ї, Келлі наче намагалася втекти від самої себе. Добравшись аж до Каліфорнії, живучи в товаристві бездомних волоцюг у парку Сан-Франциско, вона робить спробу відшукати внутрішній спокій. Проте ніщо – ані новий імідж, ані нова компанія, ані нове місто не давали їй заховатися від болю самоодкровення. Подібно до Емерсона, який називав подорожі втіхою для дурнів, що сподіваються втекти від себе, Келлі зрештою усвідомлює, що без вирішення внутрішніх проблем годі шукати гармонії зі світом: «І hung around the mimosa grove in growing despair. A few times І walked out to the beach to sit by the sea, but after a while 1 stopped doing that, too. Nature brought no relief. Outside had ended. There was nowhere to go that wouldn’t be me» [2, 473]. Однак саме надзвичайно травматичний досвід підліткового життя – перебування у клініці доктора Луса, блукання дорогами Америки, робота в клубі трансвеститів у Сан-Франциско і, нарешті, повернення додому після трагічної загибелі батька – стає основоположним сегментом ідентичності юнака на ім’я Кед.

Наративна ситуація протагоністки лежить поза межами філософського дискурсу романтиків, однак той факт, що, прийшовши через біль та емоційну напругу, усвідомивши причин-но-наслідкові зв’язки буття, вона здобуває душевний спокій, імпліцитно наштовхує на осяяння, яке для Емерсона, власне, й означало віднайдення ідентичності та утвердження істини: «І am quickly approaching the moment of discovery: of myself by myself, which was something I knew all along, and yet didn’t know; the discovery of poor, half-blind Dr. Philobosian... and the discovery by my parents of what kind a child they’d given birth to (answer: the same child, only different); and finally, the discovery of the mutated gene that had lain buried in our bloodline for two hundred and fifty years... until, coming together with its recessive twin, it started the chain of events that led up to me, here, writing in Berlin» [2, 361].

Коли Емерсон закликав сучасників довіряти самим собі, із гідністю прийняти місце, підготоване для них та їхніх співгромадян Богом, Келлі навчається не боятися осуду оточуючих і постає перед ними в новій іпостасі. Вона усвідомлює незвичайність своєї сутності (не лише фізичну, а й психоемоційну) і готова прийняти її. Довіра Келлі до самої себе переважає над імперативами суспільної моралі. Вона не боїться експлікувати свою інакшість у соціумі, і така позиція цілком перегукується із одним з постулатів концепції «self-reliance»: «My life is for itself not for a spectacle... What I must do is all that concerns me, not what the people think. It is easy in the world to live after the world’s opinion; it is easy in solitude to live after our own; but the great man is he who in the midst of the crowd keeps with perfect sweetness the independence of solitude» [1, 22–23].

Переживання і болі Келлі, радість від віднайдення нею нових орієнтирів екзистенції емоційно домінують над болем, викликаним смертю батька. Стоячи на порозі дому із символічною назвою «Мидлсекс» і за давньою традицією охороняючи його від повернення духу померлого, американка з візантійськими рисами обличчя, народжена у грецькій сім’ї, але вихована й асимільована американським суспільством, відчуває не стільки сум, скільки відкритість до майбутніх змін: «It was always a man who did this, and now I qualified. Middlesex was now seventy years old. Though we had ruined it with our colonial furniture, it was still... a place designed for a new type of human being, who would inhabit a new world. I couldn’t help feeling... that that person was me, me and all the others like me. I stood in the door for an hour, maybe two. I lost track after a while, happy to be home, weeping for my father, and thinking about what was next» [2, 529].

Через багато років Кел Стефанідес напише історію свого незвичайного життя. У ній чітко звучатиме переконаність у правильності власних вчинків, яка й дає відчуття того внутрішнього спокою і гармонії в розхитаному світі, що навдивовижу співзвучне емерсонівському: «The secret of fortune is joy in our hands. Welcome evermore to gods and men is the self-helping man... He who knows that power is inborn, that he is weak because he has looked for good out of him and elsewhere, and so perceiving, throws himself unhesitatingly on his thought, instantly rights himself... works miracles» [ I, 33; 38].

На початку XXI століття концепція «self-reliance» залишається дуже плідною під кутом зору виходу за межі культурних та етнічних вимірів ідентичності і визначення, чи, радше, повторного виходу на авансцену, її морально-етичних маркерів. Останні, своєю чергою, стають важливими чинниками творення персоналізованої екзистенційної історії нашого часу.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Emerson R. W. Self-Reliance and Other Essays. – New York: Dover Publications, Inc., 1993.

2. EugenidesJ. Middlesex. – New York: Picador, 2002.

3. A Nineteenth-Century American Reader. Ed. M. Thomas Inge. – Washington, D. C: United States Information Agency, 1993.

4. The Transcendentalism. A Review of Research and Criticism. Ed. Joel Myerson. – New York: The MLA of America, 1984.